Категорія: Відео

Нам також ці питання дуже цікаві, адже краєзнавчі дослідження, так само як історичні відомості, дають всебічне глибоке розуміння процесів, що відбуваються на ввіреній нам території. Якщо по простому відповідати, то прізвище дали люди.

Хочемо поділитися з читачами цікавою історією про назву ставка Мітькіного, що стала нам відома завдяки місцевій краєзнавиці Анастасії Каширіній Anastasiya Kashyrina, яка опублікувала свій нарис у Фейсбуці (посилання на згадану сторінку фейсбука надано в першому коментарі). А вона, у свою чергу, взяла інтерв’ю у онуки того самого «Мітькі», на честь якого ми усі називаємо ставок, – Ірини Ніколаєнко, від якої також отримано історичні фото.

“Мого батька 1915 року народження називали з повагою – Дмитро Павлович (і йому це подобалось)…” – починає розповідь гарною українською в елегантному капелюшку пані Алла Дмитрівна. – “Проте чужі звали його – Мітька, бо були ображені через те, що не давав красти рибу. У 1950-1965 рр. батько наглядав за озерами, одне з яких ми всі знаємо, як Мітькіне…

З 1946 р. він почав працювати в учбовому господарстві (це був підрозділ сільгоспакадемії, зараз НУБіП) різноробочим, працював у кіоску для робітників, потім у садах і, з 1950 р. став наглядачем за озером. До нього за озером наглядав старий та дуже низький дід зростом усього 1,2 м, якого усі називали Ведмідь” – розповідає пані Алла і додає: “Рибу в озері вирощували на продаж. Керівництво робило замовлення, а батько у встановлений час спускав озеро, переносив величезними кошиками самок коропів (по метру в довжину) у сусіднє – Гниле озеро. Потім діжками, відрами збирали улов.

В батька навіть якось бандити стріляли і йому довелось після цього вже нести варту з дробовиком.

Дмитро Павлович обслуговував озера: розводив мальків, підгодовував самок коропів, робив 3 ополонки взимку, щоб не задихалась риба, а також років 10 самостійно розчищав джерело.

Раніше багато людей на вихідних приходили на озера відпочивати. Їздила повозка з морозивом. Для нас це було як свято, жили весело, хоч і отримували батьки всього 30 рублів. Дмитро Павлович прожив складне життя, сім’ї обох його батьків розкуркулили – мали корову, то вважались заможними, малий весь час перебивався у братів. Але він вижив, ще й братів потім забрав у Київ. Дмитро Павлович був на війні, отримав медаль «За відвагу», орден слави ІІІ ступеня.”

Алла Дмитрівна згадує: “Батька кликали хрещеним чи не пів учбового господарства, адже після війни чоловіків бракувало”.

Пройшло 60 років, як не стало охоронця ставків… Поховано «нашого Мітьку» на Мишоловському кладовищі.

Дідорівсткі ставки – улюблене місце відпочинку місцевого населення, а один з них й досі звуть ім’ям того, хто його оберігав.

P.s. щиро вдячні за розповідь родині Дмитра Павловича!”

До цієї розповіді додамо, що Мітькін ставок і сьогодні є таким місцем в Голосіївському лісі, де люди намагаються втілити свою любов до природи в добрі волонтерські справи.

Тут поряд з гідрологічною пам’яткою природи «Святе Цілюще джерело» розташована купель послідовників Порфирія Іванова (1898–1983) – «івановцев», які купаються тут навіть у зимові морози та доглядають за спорудою – дерев’яним зрубом, кожен тиждень замінюють в ньому воду. На іншому березі кілька років тому були споруджені мостки, які ви бачите на фото. На жаль, наразі вони втратили свою частину і архітектор цієї споруди нам не відомий.

Це місце розташоване якраз неподалік колишнього будинку Дмитра Павловича Волощенко. Вище по терасованому схилу ще можна знайти залишки монастирського саду – старі фруктові дерева, старезний льох та залишки бутового фундаменту будинка, де старожили згадують як «Мітькін», який ми знаходимо навіть на картах 1842 року.

До історії інколи можливо доторкнутися рукою!