Категорія: Новини

Для національного парку територія урочищ Китаїв, Болгарське та Самбурзьке представляє визначну цінність, як територія, зарезервована для включення в НПП, що закріплено у чинному Генеральному плані розвитку міста Києва. Крім того, дані ділянки увійшли до 3-ї черги обгрунтувань щодо розширення НПП Голосіївський, підготовлених адміністрацією Парку протягом 2022-2024 рр. Адже національний природний парк – це інтегральна територія, що об’єднує в собі території багатофункціонального використання з комплексними режимами охорони, інфраструктурні та рекреаційні об’єкти. Наразі це ділянки переважно лучно-степової рослинності, типові для лісостепу, але майже не представлені в сучасних межах Парку. Завдяки головному архітектору проєктів інституту генерального плану Київпроєкту, фахівцю найвищої компетенції у галузі озеленення міст, Сергію Андрійовичу Дюжеву, було закріплене резервування урочищ для розвитку НПП «Голосіївський».

Боротьба за збереження самобутнього автентичного Китаїва від знищення житловою забудовою почалася ще у 80 роки минулого століття. У Китаєві ходить легенда про те, що пів століття тому високий партійний діяч пообіцяв «зробити все», аби сюди не дійшли бульдозери, не зайшов транспорт і «щоб ніхто в місті не знав» про ці заповідні місця. Легенда виявилась надто схожою на правду, бо протягом ХХ століття Китаїв не раз намагалися перетворити на будмайданчик. І найяскравішою в цій історії є не сама загроза, а люди, які не “прогнулися” під системою.

Попри внесення території до переліку пам’яток у 1965 році, наступ забудови почався швидко. Вже у 1974-1975 роках з’явилися перші багатоповерхівки на землях Китаївського археологічного комплексу, а саме, поселення – місця з 1000-літньою історією. А у 1981-1982 роках тиск став відкритим, бо нові будинки планували будувати просто поруч із городищем і курганами. Дерева вирубували десятками, під городище прокладали колектор, струмок заганяли в трубу – ландшафт тоді ламали як «перешкоду» для плану забудови.

Саме тоді з’явилась людина, «незручний фахівець» – пам’яткоохоронець Віталій Дмитрович Коваленко. Він не зупинився після багатьох відписок на його листи, не відступив після того, як листи в газети повертали в парткоми. Він писав знову і знову, «набридав» чиновникам, поки не достукався до академіка Петра Тронька. І той поїхав у Китаїв особисто. Саме тоді забудову вдалося зупинити, а Китаїський археологічний комплекс зберегти від руйнування.

У 1985-му відбувся ще один наступ – у планах розглядали побудову гірськолижної траси й стадіону на схилах Китаївського городища. І знову спрацювала коаліція фахівців та громадськості – комісія не дозволила таке будівництво.

Це урок для сьогоднішнього Києва, наразі не можна казати «ми не знали». Шлях захисту Китаєва окреслили ще у 80-х – фахово, наполегливо, методично. Саме тоді було запропоновано відомим природозахисником, одним з ініціаторів створення НПП «Голосіївський» Михайлом Юхимовичем Михалком рішення – включити територію Китаївського археологічного комплексу до складу Парку, забезпечивши йому потужний захист. Боротьба триває і нині, адже, не дивлячись на те, що у 1994 році урочища Китаїв, Болгарське мали увійти до НПП «Голосіївський», цього не відбулось. Ділянки з гордищем та курганами увійшли до складу парку, а з поселенням – ні. Судова боротьба за поселення триває вже понад 15 років.

Об’єкти, що наразі не вивчені, але збережені, чекають свого нового відкриття. Зазначені території мають високу історико-культурну цінність, де розташована пам’ятка культурної спадщини «Китаївський археологічний комплекс» Х-ХV ст., частково – в межах НПП «Голосіївський», в лісі, що є залишком колишнього великого лісового масиву, який зростав на Придніпровському плато в районі м. Києва.

На пагорбі, де колись була розташована фортеця, наприкінці ХVІІ ст. виникає печерний монастир. У 1716 році київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин почав будівництво дерев’яних церков, келії для монахів, куди пізніше заселилися ченці печерської братії для відокремленого проживання. Монастирська обитель підпорядковувалася Києво-Печерській лаврі. Монастир використовувався як пустинь, як домівка старих ченців та інвалідів, як церковна лісова дача. Навколишні ділянки підпорядковувалися для монастирських потреб. Влаштовуються пасіки, насаджуються сади, виноградники, городи.

У 1920-ті роки храми Китаївського монастиря продовжували діяти, але сама пустинь ченцям уже не належала: у келіях розмістилася дитяча колонія, частина споруд використовувалася сільськогосподарськими закладами. 1930 року пустинь було остаточно ліквідовано, територію та будівлі передано Всесоюзному дослідному інституту плодового та ягідного господарства, організованому Володимиром Симиренком (з 1954 року — Український НДІ садівництва).

І ось, починаючи з 60-х років ХХ століття відбувалися суттєві втрати в природному, зокрема ландшафтному середовищі. Мається на увазі знищення “нижнього” ставка, забудова багатоповерховими будинками частини території стародавнього поселення по його кордонах і виникнення зі східного боку розвинутого індустріального комплексу.

Наразі, частина історичної місцевості знаходиться під охороною, перебуваючи на території природно-заповідного фонду України. Але її частинка, а саме посад, все ще має ризик бути втраченою внаслідок розвитку сучасної міської забудови Києва.

Текст: Світлана Корольонок

https://www.facebook.com/golospark